Нормандський формат: ключовий дипломатичний механізм врегулювання українського конфлікту

Нормандський формат — це один із найважливіших дипломатичних інструментів XXI століття, створений для розв’язання одного з найгостріших конфліктів у Європі. Назва може спантеличити: чому «нормандський»? Тому що в нормандському замку Шато-де-Бенувіль у червні 2014 року відбулася перша зустріч лідерів чотирьох країн, які взяли на себе місію мирного врегулювання кризи на українському сході. Це був історичний момент, коли відбулася зустріч президентів Росії, України, Франції та канцлерки Німеччини в спробі зупинити кровопролиття й знайти спільну мову там, де здавалося, що її вже немає.

Формат швидко став центральною платформою для переговорів, хоча його історія сповнена суперечностей, надій і розчарувань. Сьогодні, коли геополітична ситуація кардинально змінилася, варто розібратися, як виник цей механізм, які завдання він розв’язував, яких результатів досяг і чому про нього говорять у минулому часі.

Розуміння нормандського формату критично важливе для усвідомлення того, як формується міжнародна політика, як працює дипломатія під тиском і чому іноді навіть добре організовані переговорні процеси не можуть запобігти трагедії. Ця історія — не просто про політику. Це історія про людей, які намагалися знайти вихід із лабіринту конфлікту, і про те, чому ці спроби так часто зазнають краху.

Походження: як зароджувався нормандський формат

Історія нормандського формату починається в один із найтрагічніших періодів сучасної української історії. Після анексії Криму в березні 2014 року та початку збройного конфлікту на сході України міжнародна спільнота шукала способи зупинити ескалацію. Європа була шокована тим, що відбувалося, особливо Франція й Німеччина, які бачили свою роль у тому, щоб впливати на всі сторони конфлікту.

Ідея зустрічі належала Франції. Президент Франсуа Олланд запропонував використати міжнародні заходи в Нормандії з нагоди 70-річчя висадки союзників у Другій світовій війні як майданчик для переговорів. Це була не випадкова локація — символізм історії, миру та примирення був дуже важливим. 6 червня 2014 року в замку Шато-де-Бенувіль відбулася перша зустріч у форматі, який пізніше назвуть нормандським. На цю зустріч прибули президент Росії Володимир Путін, президент України Петро Порошенко, президент Франції Франсуа Олланд і канцлерка Німеччини Анґела Меркель.

Учасники обговорили ситуацію на південному сході України, і сама зустріч стала сигналом для міжнародної спільноти про те, що переговорний процес запущено. Однак ця зустріч була не переговорами в класичному сенсі, а радше попередніми розмовами, які мали прокласти шлях для складніших і формалізованих дипломатичних контактів. Тон був обережним і політичним, але саме начало цього формату здавалося багатообіцяльним.

Структура та учасники нормандської четвірки

Нормандський формат побудовано просто, але жорстко. Це зустрічі лідерів чотирьох країн, кожна з яких мала свої інтереси та свою позицію. Росія захищала те, що вона називала інтересами російськомовного населення на південному сході України. Україна наполягала на відновленні контролю над своєю територією та суверенітетом. Франція й Німеччина виступали медіаторами, намагаючись знайти компроміс між сторонами, що не погоджувалися.

Окрім зустрічей на рівні президентів (глав держав) і канцлерів, проводилися зустрічі міністрів закордонних справ. Між офіційними самітами працювали робочі групи, які займалися конкретними питаннями: виведенням озброєнь, обміном полоненими, відновленням інфраструктури. Ця багаторівнева структура надавала процесу організованості й дозволяла вести паралельні переговори в різних напрямах.

Джерела даних: Вікіпедія, Engage.org.ua

Мінські домовленості: головне досягнення нормандського формату

Піком успіху нормандського формату стало укладення Мінських домовленостей. Перша домовленість (Мінськ-1) була підписана 5 вересня 2014 року і включала 12 пунктів, у яких визначалися основні кроки щодо врегулювання конфлікту. Основні елементи охоплювали припинення вогню, відведення озброєнь від лінії зіткнення та початок політичного діалогу. Однак ця домовленість проіснувала недовго — бойові дії незабаром відновилися з новою силою.

Після захоплення Донецького аеропорту та початку боїв у районі Дебальцевого міжнародна спільнота зрозуміла, що потрібна нова спроба. Так з’явився Мінськ-2 — Комплекс заходів щодо виконання мінських домовленостей, підписаний 12 лютого 2015 року. Цей документ із 13 пунктів розробили лідери нормандської четвірки, і загалом він збігався з вересневими домовленостями, але містив детальніші механізми реалізації. Документ передбачав режим припинення вогню, моніторинг з боку ОБСЄ, відведення важкого озброєння та проведення місцевих виборів на Донбасі.

Однак тут криється сумна правда про дипломатію в умовах конфлікту. За оцінками міжнародних спостерігачів, із дванадцяти пунктів першого Мінського протоколу фактично виконувалися лише два. Домовленість давала передишку, але не розв’язувала глибинні суперечності між сторонами. Бої тривали, населення страждало, а переговори залишилися лише спробою зупинити те, що зупинити було неможливо.

Розвиток формату та зустрічі на найвищому рівні

Після підписання Мінських домовленостей нормандський формат продовжив роботу, хоча й із різним успіхом. Упродовж 2015–2019 років проводилися численні зустрічі на різних рівнях. Робочі групи займалися конкретними питаннями: одним із основних результатів став обмін полоненими та затриманими особами, де вдалося досягти певного прогресу.

Важлива зустріч відбулася в Парижі 9 грудня 2019 року. На той час президентом України став Володимир Зеленський, який спочатку виступав за активізацію діалогу з Росією. На цій зустрічі обговорювали питання розведення військ, обміну полоненими та політичного врегулювання. Часом здавалося, що формат отримує друге дихання. Але це була остання зустріч лідерів у класичному форматі нормандської четвірки.

Криза формату та його сучасний статус

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року кардинально змінило ситуацію. Після цих подій нормандський формат перестав працювати в тому вигляді, в якому він функціонував понад сім років. Росія, яка стала відкритим агресором, не могла брати участь у переговорах на рівних умовах, а Україна більше не бачила сенсу в механізмі, який вимагав її участі поряд з ініціатором війни.

Медіаторами в конфлікті спробували стати інші країни та механізми. США взяли на себе значну роль у підтримці України. З’явилися нові переговорні формати. Станом на 2025 рік нормандський формат не відновився в класичному вигляді — остання зустріч на рівні лідерів була у 2019 році. Документи, на основі яких він працював (Мінські домовленості), по суті втратили сенс і актуальність.

Політологи з британського інституту заявляли, що нормандський формат був політичною імітацією, спробою виглядати активними медіаторами без реальної спроможності впливати на перебіг подій. Можливо, в цих словах є частка істини — дипломатія часто наштовхується на жорстку реальність геополітичних інтересів.

Висновки та спадщина нормандського формату

Нормандський формат залишається важливим епізодом в історії спроб міжнародної спільноти розв’язати український конфлікт. Він показав, як дві провідні європейські країни (Франція та Німеччина) намагалися виступати медіаторами, як лідери держав збиралися за одним столом і як дипломатія може навіть у найгостріших ситуаціях спробувати знайти спільну мову. Мінські домовленості, якими б неповними вони не були, все ж установили певні правила гри й дозволили провести кілька сотень обмінів полоненими.

Однак історія нормандського формату також демонструє межі дипломатії. Коли один із учасників переговорів переслідує стратегічні цілі, несумісні з суверенітетом і територіальною цілісністю іншого учасника, жодні формули та механізми не допоможуть. Формат згас не тому, що його погано спроєктували, а тому, що політична воля до миру з боку однієї зі сторін була відсутня з самого початку.

Сьогодні нормандський формат існує в пам’яті дипломатів і істориків як приклад того, як міжнародна спільнота може організовано реагувати на кризи, але водночас як нагадування про те, що без готовності всіх учасників до компромісу навіть найліпше організовані переговори залишаються лише театром тіней, де діють люди, але не розв’язуються справжні питання війни й миру.