Хусити — це збройний рух зейдитів Ємену

Хусити, офіційно відомі як «Ансар Аллах» («споборники Аллаха»), є військово-політичним рухом шиїтів-зейдитів, який з 2014–2015 років фактично контролює столицю Сану та значну частину північно-західного Ємену, де проживає більшість населення країни. Їхня ідеологія поєднує захист зейдитської спадщини, жорстке неприйняття іноземного впливу та антизахідну, антиізраїльську риторику, а підтримка з боку Ірану дозволила перетворити локальне повстання на регіонального гравця, здатного впливати на судноплавство в Червоному морі.

Рух виник у 1990-ті роки як реакція на маргіналізацію північних племен і поширення салафізму, а після захоплення влади перетворився на квазідержавну структуру з власною армією, адміністрацією та зовнішніми операціями. Станом на 2026 рік хусити залишаються ключовим елементом «осі спротиву», зберігаючи контроль над більшою частиною населення Ємену та періодично втручаючись у регіональні конфлікти.

У горах північної провінції Саада, де століттями домінували зейдити, на початку 1990-х років молодий шейх Хусейн Бадр ад-Дін аль-Хусі почав збирати навколо себе молодь. Він створив рух «Віруюча молодь» — мережу гуртків, літніх таборів і благодійних організацій, які навчали зейдитській традиції та критикували корупцію режиму Алі Абдалли Салеха. Хусейн звинувачував владу в дискримінації зейдитів, надто тісних зв’язках із Саудівською Аравією та США, а також у потуранні салафітській пропаганді. Після його загибелі у вересні 2004 року в бою з урядовими військами прихильники стали називати себе хуситами на його честь, а офіційною назвою залишилося «Ансар Аллах».

Зейдизм — одна з найпоміркованіших гілок шиїзму. На відміну від іранських «дванадцятників», зейдити вважають, що імамом може стати будь-який гідний мусульманин з роду Пророка або навіть не обов’язково строго хашиміт, якщо він має знання та справедливість. Це робило їх ближчими до сунітів у багатьох питаннях, але не заважало відчувати себе особливою спільнотою. Хусити взяли цей фундамент і додали політичний заряд: вони бачать себе захисниками «коранічного шляху» від західного впливу, салафізму та «сіоністсько-американської змови». Їхнє знамените гасло — «Аллах великий, смерть Америці, смерть Ізраїлю, прокляття юдеям, перемога ісламу» — з’явилося після вторгнення США в Ірак у 2003 році і досі лунає на кожному мітингу.

Після шести війн з урядом у 2004–2010 роках хусити накопичили бойовий досвід. Арабська весна 2011 року та відставка Салеха відкрили вікно можливостей. У вересні 2014 року вони увійшли до Сани під гаслами боротьби з корупцією та скасування паливних субсидій. На початку 2015-го президент Абд Раббу Мансур Хаді втік, а хусити створили Революційний комітет і згодом Верховну політичну раду. Саудівська Аравія з союзниками розпочала військову операцію, але за роки бомбардувань так і не змогла вибити їх зі столиці. До 2022 року встановилося крихке перемир’я, яке, щоправда, постійно тріщало по швах.

Сьогодні лідер руху — Абдул-Малік аль-Хусі, молодший брат засновника. Він майже не з’являється на публіці, його промови транслюють з екранів на площах Сани. Навколо нього сформувалася жорстка вертикаль: Рада джихаду (за зразком «Хезболли»), мережа «мушрифінів» — наглядачів із хашимітських сімей, які контролюють кожен орган влади, і потужна військова структура. За різними оцінками, під їхнім контролем перебуває близько третини території Ємену, але до 70 відсотків населення — понад 20 мільйонів осіб. Бойове крило налічує понад 200 тисяч бійців, включно з регулярними підрозділами, племінними ополченнями та фахівцями з ракет і дронів.

Іранська підтримка відіграла вирішальну роль. Тегеран постачав компоненти для балістичних ракет, крилатих ракет, безпілотників, а також навчання через Корпус вартових ісламської революції та «Хезболлу». Хусити навчилися збирати складну зброю на місці й перетворилися з гірських партизанів на силу, здатну завдавати ударів по цілях в Ізраїлі та перекривати судноплавство в Червоному морі. З жовтня 2023 року вони оголосили себе частиною операції на підтримку Гази і розпочали атаки на комерційні судна, які, на їхню думку, пов’язані з Ізраїлем або прямують до його портів. Тисячі кораблів змінили маршрути, ціни на перевезення злетіли, а світовий трафік через Суец помітно просів.

У 2025–2026 роках ситуація залишалася напруженою. США в січні 2025-го знову внесли хуситів до списку іноземних терористичних організацій (після того як Байден раніше зняв це позначення). У березні 2025-го американські сили розпочали операцію проти атак на судноплавство, але вже в травні сторони досягли перемир’я в цьому напрямку. Проте в контексті ескалації навколо Ірану хусити знову активізувалися: запускали ракети в бік Ізраїлю, погрожували саудівським суднам і відновлювали бої всередині Ємену. У липні–серпні 2026 року вони оголосили морську блокаду щодо Саудівської Аравії та завдавали ударів по позиціях визнаного уряду в Марибі та Хадрамауті.

Усередині контрольованих територій хусити вибудували власну систему управління. Вони збирають податки (включно з особливим «хашимітським» збором), контролюють порти Ходейди, керують школами та судами. При цьому гуманітарна ситуація залишається катастрофічною: роки війни, блокади та економічного колапсу залишили мільйони єменців на межі голоду. Критики звинувачують рух у репресіях проти опозиції, обмеженні прав жінок і переслідуванні релігійних меншин. Самі хусити відповідають, що захищають країну від зовнішньої агресії та відновлюють справедливість, якої не було за попередніх режимів.

Зв’язок з Іраном — не просте підпорядкування. Хусити діють досить автономно. Вони переслідують власні цілі: зміцнення влади на півночі, тиск на Ер-Ріяд, демонстрацію сили перед своєю аудиторією. Зейдитська традиція відрізняється від іранського шиїзму, і Абдул-Малік аль-Хусі неодноразово підкреслював незалежність «єменського шляху». Проте технологічна та фінансова допомога Тегерана залишається критично важливою, особливо в умовах санкцій і ударів по інфраструктурі.

Військові можливості хуситів вражають. Вони опанували асиметричну війну: комбінацію балістичних ракет, дронів-камікадзе, надводних безпілотників і диверсійних груп. Атаки на Червоне море у 2023–2025 роках показали, що навіть відносно невелике угруповання може порушити глобальні торговельні потоки. Після перемир’я зі США у 2025-му тиск на судноплавство знизився, але загроза залишилася. У 2026 році на тлі конфлікту навколо Ірану хусити знову демонстрували готовність розширювати зону дій.

Для звичайного єменця на півночі хусити — це і влада, і роботодавець, і ідеологічний орієнтир. Для жителів півдня та сходу — окупанти, які захопили столицю та ресурси. Міжнародна спільнота досі визнає уряд, що базується в Адені й спирається на саудівську підтримку. ООН намагається посередничати, але глибокий розкол зберігається. Племінні союзи, які завжди були основою єменської політики, то підтримують хуситів, то піднімають заколоти, створюючи постійну внутрішню напруженість.

Ідеологія руху продовжує еволюціонувати. Від локального захисту зейдитської ідентичності він перейшов до глобальної риторики «осі спротиву». Абдул-Малік аль-Хусі у своїх виступах говорить про «коранічну ходу», боротьбу з «американсько-сіоністсько-саудівською змовою» та необхідність самодостатності Ємену. На практиці це означає мобілізацію населення, пропаганду та жорсткий контроль над інформаційним простором.

Хусити змінили баланс сил на Аравійському півострові. Те, що починалося як протест гірських племен проти центральної влади, перетворилося на чинник, який впливає на ціни на нафту, маршрути контейнеровозів і розрахунки військових штабів у Вашингтоні, Тель-Авіві та Ер-Ріяді. Їхня здатність витримувати багаторічний тиск коаліції, американські та ізраїльські удари і при цьому зберігати контроль над найбільш населеною частиною країни свідчить про глибоке вкорінення в місцевому суспільстві та високу адаптивність.

У 2026 році Ємен і досі розділений. Хусити утримують Сану, Ходейду та північні провінції. Визнаний уряд і його союзники контролюють південь і схід. Перемир’я 2022 року фактично зруйноване новими зіткненнями. Регіональна ескалація навколо Ірану лише посилює ставки. Хусити продовжують позиціонувати себе як захисників гноблених і борців проти зовнішньої агресії, тоді як опоненти бачать у них іранський проксі, що розпалює хаос. Реальність, як завжди, складніша за будь-яку з цих картинок: це рух, глибоко вкорінений в єменській історії, релігії та племінній структурі, який зумів перетворити слабкість на силу і локальний конфлікт — на міжнародну проблему.