Руді Джуліані: легенда Нью-Йорка та його суперечлива спадщина

Руді Джуліані уособлює рідкісне поєднання залізної волі, яскравих тріумфів і глибоких суперечностей, які десятиліттями визначали обличчя американської політики та життя найбільшого міста країни. Його шлях розпочався в робітничих кварталах Брукліна серед італійських іммігрантських родин, пройшов через гучні зали суду, де він громив мафіозні імперії, привів до крісла мера, який перетворив Нью-Йорк із символу занепаду на оазис порядку, а після трагедії 11 вересня — у національного героя, чиє ім’я асоціювалося зі стійкістю та надією. Пізніше ця історія продовжилася в ролі близького соратника Дональда Трампа, де відданість обернулася судовими баталіями, позбавленням адвокатського статусу та несподіваним президентським помилуванням у 2025 році. У 2026-му, на тлі проблем зі здоров’ям і сімейних перипетій, постать Джуліані залишається живим нагадуванням про те, як особиста харизма та політичні вибори можуть підносити людину на вершини слави й кидати в безодню суперечок.

Ця біографія — не просто хроніка кар’єрних злетів, а дзеркало епохи: від жорсткої боротьби з організованою злочинністю в 1980-х до революції в міському управлінні, від емоційного згуртування нації після терактів до гострих дебатів про межі лояльності та правди в сучасному політичному ландшафті. Джуліані показав, як одна людина може змінити статистику злочинності цілого мегаполісу, надихнути мільйони своєю промовою біля руїн Всесвітнього торговельного центру й водночас стати центром юридичних бур, які поставили під сумнів його професійну репутацію. Його спадщина живе в перетворених вулицях Нью-Йорка, в сімейних історіях і в триваючих розмовах про те, що означає бути лідером у часи кризи та розколу.

Дитинство Руді Джуліані сформувало характер, загартований у реаліях повоєнного Брукліна та передмість Лонг-Айленда. Народжений 28 травня 1944 року в Східному Флетбуші, він зростав єдиною дитиною в родині нащадків італійських іммігрантів. Батько Гарольд працював сантехніком і барменом, але за плечима мав судимість за пограбування та напад — він відбував термін у в’язниці Сінг-Сінг, а пізніше пов’язався з підпільними фінансовими операціями. Мати Хелен працювала бухгалтеркою, прищеплюючи синові дисципліну та католицькі цінності. Родина переїхала в спокійніший Гарден-Сіті-Саут, де юний Руді відвідував парафіяльну школу, а потім — престижну єпископальну школу Бішоп Лафлін у Брукліні. Уже тоді проявився інтерес до публічних виступів: він заснував оперний клуб у школі, захопився філософією та політикою. Коротко розглядав шлях священника, але обрав право — закінчив Манхеттен-коледж у 1965 році за спеціальністю політологія з мінором у філософії, а в 1968-му з відзнакою (cum laude) отримав ступінь юриста в Нью-Йоркському університеті, де входив до редакції Law Review.

Перші кроки в професії привели Джуліані до федеральної прокуратури Південного округу Нью-Йорка. Він починав помічником прокурора, швидко просуваючись завдяки гострому розуму та непоступливості. До 1981 року став третьою за значенням особою в Міністерстві юстиції США за Рейгана — Associate Attorney General, курируючи всю федеральну правоохоронну систему. Але справжня слава прийшла в 1983–1989 роках, коли він очолив прокуратуру Південного округу. Під його керівництвом винесли понад 4150 обвинувальних вироків за мінімальної кількості скасувань. Головним тріумфом стала масштабна операція проти «Комісії» — керівного органу п’яти мафіозних сімей Нью-Йорка. У 1985 році за справою RICO (закон про боротьбу з рекетом) перед судом постали боси сімей Гамбіно, Дженовезе, Луккезе, Коломбо та Бонанно. Багато хто отримав терміни від 39 до 100 років. Це був найсерйозніший удар по організованій злочинності з часів Другої світової. Джуліані активно використовував «perp walk» — публічні арешти високопоставлених фігурантів перед камерами, які стали фірмовим прийомом і пізніше поширилися по всій країні. Паралельно він вів справи проти ділків Уолл-стріт — Івана Боскі та Майкла Мілкена. За його спиною ходили чутки про контракт на вбивство від сицилійської мафії, але це лише додавало аури безстрашного борця.

Мерський період Джуліані розпочався після перемоги на виборах 1993 року — він став першим республіканським мером Нью-Йорка за три десятиліття, перемігши Девіда Дінкінса з перевагою у 53 тисячі голосів. Переобраний у 1997-му з 58 відсотками. Кампанія будувалася на гаслі «жорсткий до злочинності». Призначення Вільяма Бреттона комісаром поліції та впровадження системи CompStat — комп’ютерного картування злочинності в реальному часі — перетворили поліцію на високотехнологічну структуру, яка реагує на «гарячі точки» як на військовому командному пункті. Теорія «розбитих вікон» (broken windows), розроблена Джорджем Келлінгом і Джеймсом Вілсоном, лягла в основу стратегії: жорстке припинення дрібних правопорушень — графіті, стрибки через турнікети, жебракування — запобігає ескалації в серйозні злочини.

Статистика вражала: з 1993 по 2001 рік загальна кількість серйозних злочинів скоротилася більш ніж на 60 відсотків, убивства — приблизно на 67–70 відсотків (з понад 2000 на початку 1990-х до 649 у 2001-му). Місто, яке багато хто вважав некерованим, стало одним із найбезпечніших великих мегаполісів США за версією ФБР. Джуліані також реформував систему соцзабезпечення, домагався приватизації шкіл і запровадив пільги для одностатевих партнерів міських службовців. Однак не обійшлося без гострих кутів: гучні випадки поліцейського насильства — загибель Амаду Діалло, тортури Абнера Луїми, стрілянина по Патріку Дорісмонду — викликали звинувачення в расовій упередженості та надмірній агресії. Джуліані незмінно ставав на захист департаменту поліції, іноді публікуючи закриті дані про жертв, що лише розпалювало дебати про баланс між порядком і громадянськими свободами.

Трагедія 11 вересня 2001 року стала кульмінацією і водночас поворотним моментом у публічному житті Джуліані. У той день, коли дві вежі Всесвітнього торговельного центру впали, а Пентагон було атаковано, мер опинився в епіцентрі хаосу. Він провів десятки годин на місці трагедії, координував роботу служб, виступав перед пресою з голосом, сповненим рішучості та скорботи. Знаменита фраза про те, що «завтра Нью-Йорк буде тут і ми відбудуємо його сильнішим, ніж раніше», розлетілася світом. Джуліані відвідав лікарні, морги, родини загиблих. Його образ — у запиленому костюмі з мегафоном — став іконою національної єдності. Журнал Time назвав його «Людиною року» 2001-го, королева Єлизавета II удостоїла звання почесного лицаря.

Однак з часом з’явилися й критичні оцінки: розміщення штабу з надзвичайних ситуацій у будинку 7 WTC, який пізніше обвалився, відомі проблеми зі зв’язком пожежних (ще з 1993 року), заяви про безпеку повітря в перші тижні, коли багато робітників на розборі завалів страждали від хвороб. Комісія з розслідування 9/11 вказала на недостатню підготовку. Тим не менш для мільйонів американців Джуліані назавжди залишився «мером Америки» — людиною, яка в найтемніші години не зламалася і допомогла місту та країні зберегти гідність.

Після завершення мерського терміну в 2001 році Джуліані заснував консалтингову фірму Giuliani Partners, займався безпекою та кризовим менеджментом, заробляючи десятки мільйонів. Спроба балотуватися в президенти в 2008 році провалилася на ранніх етапах. Справжнє повернення на національну арену відбулося в 2018-му, коли він став особистим адвокатом Дональда Трампа. Джуліані активно брав участь у розслідуванні щодо України — тиску на Київ з метою отримання компромату на Джо Байдена, що призвело до першого імпічменту Трампа. Після виборів 2020 року він очолив юридичні зусилля з оскарження результатів, виступаючи на прес-конференціях із заявами про масштабні фальсифікації, багато з яких пізніше суди визнали бездоказовими.

Це призвело до серйозних наслідків: у 2021 році ліцензію на адвокатську практику в Нью-Йорку було призупинено, а в липні 2024-го Джуліані повністю позбавили права займатися юридичною діяльністю в штаті за «хибні та такі, що вводять в оману, заяви» про вибори. У вересні 2024-го відбулося аналогічне рішення у Вашингтоні. У листопаді 2025 року президент Трамп видав федеральний указ про помилування Джуліані та низки інших соратників у справах, пов’язаних зі спробами оскаржити підсумки виборів 2020 року. Помилування мало значною мірою символічний характер — воно стосувалося федеральних обвинувачень, але не торкалося дисциплінарних рішень адвокатських колегій і можливих позовів на рівні штатів. Сам Джуліані заявив, що вдячний, але не просив про помилування і продовжує відстоювати свою позицію.

Особисте життя Джуліані завжди залишалося під прицілом камер і ставало частиною публічного наративу. Перший шлюб із кузиною Реджиною Перугі в 1968 році завершився анулюванням у 1983-му через близьке споріднення. Другий — з акторкою та журналісткою Донною Хановер у 1984-му — приніс двох дітей: сина Ендрю (політик і вірний прихильник Трампа, у 2025–2026 роках очолив президентську робочу групу з підготовки чемпіонату світу з футболу 2026 року) та доньку Керолайн (кінорежисерка, останніми роками дистанціювалася від батька і підтримала Камалу Гарріс на виборах). Шлюб розпався в 2002-му на тлі гучного роману з медсестрою Джудіт Натан, який розпочався ще в кінці 1990-х і став надбанням громадськості в 2000 році. Третій шлюб із Натан тривав із 2003 по 2019 рік. У 2000-му Джуліані пережив рак передміхурової залози — хворобу, від якої в 1981 році помер його батько. Він успішно пройшов лікування і став публічним обличчям кампанії боротьби з онкологією. У серпні 2025 року потрапив в автомобільну аварію в Нью-Гемпширі, а в травні 2026-го був госпіталізований із пневмонією в критичному, але стабільному стані; пізніше його стан покращився, він почав дихати самостійно.

Сьогодні, у 2026 році, Руді Джуліані продовжує вести подкаст і шоу «America’s Mayor Live», залишаючись голосом певної частини консервативної Америки. Його син Ендрю обіймає помітні посади в оточенні Трампа. Історія Джуліані — це історія людини, яка в різні періоди життя уособлювала то порядок і відродження, то глибокий розкол і юридичну драму. Вона вчить, що навіть найгучніші перемоги не гарантують вічної невразливості, а відданість принципам чи лідеру може привести як до апофеозу, так і до найтяжчих випробувань. У перетворених, безпечніших вулицях Нью-Йорка, у спогадах про героїзм після 11 вересня і в триваючих суперечках про межі політичної боротьби його ім’я продовжує лунати — як нагадування про складність людської натури та про те, як одне життя може вмістити цілу епоху американської історії.