Лукашенко про Україну: еволюція позиції президента Білорусі

Олександр Лукашенко вже понад тридцять років керує Білоруссю і за цей час не раз опинявся в центрі складних переговорів між Києвом і Москвою. Його висловлювання про Україну завжди вирізнялися прагматизмом, часом різкістю, а часом несподіваною м’якістю, відображаючи постійний пошук балансу між союзницькими зобов’язаннями та власними інтересами збереження влади.

У 2014–2015 роках білоруський лідер активно позиціонував себе як миротворець, надаючи майданчик для Мінських угод і публічно підтримуючи територіальну цілісність України. До 2022 року ситуація кардинально змінилася: Білорусь надала свою територію для російського наступу з півночі, хоча прямого залучення білоруських військ до бойових дій так і не сталося.

До червня 2026 року риторика знову продемонструвала помітний поворот. В інтерв’ю телеканалу Al Arabiya Лукашенко вибачився перед Володимиром Зеленським за попередні жорсткі формулювання, запевнив, що Україні абсолютно нічого боятися з боку Білорусі, і висловив упевненість у можливості завершення конфлікту до кінця року через взаємні компроміси. Ці заяви пролунали на тлі продовження бойових дій і зростаючої втоми всіх учасників.

Історичний фон: спільне коріння та перші тріщини

Білорусь і Україна пов’язані не лише протяжним кордоном, а й глибокою історичною, культурною та економічною тканиною. Слов’янські мови, подібні традиції, змішані сім’ї та спільна пам’ять про радянське минуле створювали відчуття природної близькості. До 2014 року Україна була одним із ключових торговельних партнерів Мінська після Росії та ЄС. Білоруські товари йшли через українські порти, а українські громадяни приїжджали на роботу та відпочинок.

Після подій 2014 року, коли Росія анексувала Крим і почався конфлікт на Донбасі, Лукашенко зайняв обережну позицію. Він публічно підтримав територіальну цілісність України і навіть приїхав на інавгурацію Петра Порошенка до Києва. Водночас Білорусь не долучилася до засудження дій Москви на міжнародних майданчиках. Такий баланс дозволяв зберігати добрі стосунки і з Заходом, і з Кремлем.

Економічна співпраця продовжувала розвиватися. Тисячі українців знайшли тимчасовий прихисток у Білорусі після початку бойових дій на сході. За оцінками білоруської влади, з 2014 року до країни прибуло близько двохсот тисяч людей, які рятувалися від війни. Багато з них інтегрувалися в місцеве життя, працювали на підприємствах і створювали сім’ї. Ця гуманітарна складова згодом стала важливим тлом для будь-яких заяв Лукашенка про Україну.

Мінські угоди: коли Лукашенко спробував роль посередника

Мінськ двічі ставав майданчиком для спроб зупинити кровопролиття. У 2014–2015 роках тут відбулися переговори в форматі «нормандської четвірки» та тристоронньої контактної групи. Лукашенко особисто курував процес, надавав зали та логістику.

Мінськ-2, підписаний у лютому 2015 року, включав кілька ключових пунктів:

• Негайне припинення вогню та відведення важкого озброєння.
• Створення буферної зони та моніторинг ОБСЄ.
• Проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей за українським законодавством.
• Амністія учасників конфлікту.
• Відновлення контролю України над кордоном з Росією після виконання політичних умов.
• Особливий статус для окремих районів з правом на мовне та культурне самовизначення.

На папері документ виглядав збалансованим. На практиці жодна зі сторін не виконала його в повному обсязі. Україна побоювалася, що спеціальні статуси та вибори під контролем збройних формувань призведуть до фактичного поділу країни. Росія та представники самопроголошених республік наполягали на першочерговому виконанні політичних пунктів. Лукашенко неодноразово висловлював розчарування тим, що домовленості буксують, і закликав обидві сторони до компромісу.

Саме в цей період він найчастіше говорив про Україну як про братський народ, з яким потрібно зберігати добросусідські відносини попри зовнішній тиск. Такий підхід допомагав Білорусі залишатися відносним «острівцем стабільності» і навіть покращувати контакти з європейськими столицями.

2022 рік: територія як ресурс і жорсткі заяви

Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року стало серйозним випробуванням для білоруської позиції. Російські війська використали білоруську територію для ударів по півночі України, включно з напрямками на Київ і Чернігів. Лукашенко пізніше визнавав, що окремі російські підрозділи перетинали кордон саме з білоруського боку.

При цьому офіційна риторика Мінська залишалася виваженою. Лукашенко неодноразово підкреслював, що білоруські військовослужбовці не беруть участі в бойових діях на території України і не будуть цього робити. Він пояснював надання території необхідністю не допустити «поширення конфлікту» на саму Білорусь і захистити країну від можливих провокацій із заходу. Водночас він публічно підтримував російську версію причин конфлікту — загрозу з боку НАТО та необхідність забезпечення безпеки.

У 2021 – на початку 2022 року тон заяв загострився. Лукашенко говорив, що Білорусь «не залишиться осторонь», якщо конфлікт на Донбасі спалахне знову, і навіть використовував формулювання про «повернення України в лоно слов’янства». Такі слова викликали різку реакцію в Києві та на Заході. Після президентських виборів 2020 року та наступних протестів відносини Мінська з Україною та західними країнами погіршилися. Київ, як і ЄС, не визнав легітимності Лукашенка, що додатково підштовхнуло його до тіснішого зближення з Москвою.

Хронологія ключових заяв і дій

У червні 2026 року Лукашенко в інтерв’ю телеканалу Al Arabiya прямо заявив, що Україні абсолютно нічого боятися з боку Білорусі і що жодних військових дій з білоруської території не буде.

Червень 2026: вибачення, вразливість і надія на компроміс

Останні заяви Лукашенка про Україну пролунали особливо відверто. В інтерв’ю Al Arabiya він не лише вибачився перед Зеленським («Якщо Володимир Олександрович образився, я прошу у нього вибачення за ці слова»), а й детально пояснив причини своєї попередньої жорсткості. За його словами, висловлювання були реакцією на погрози з української сторони, включно із заявами командира сил безпілотників про сотні цілей на білоруській території.

Важливим новим акцентом стала тема військової вразливості Білорусі. Лукашенко зазначив, що його країна «як на долоні» для українських засобів ураження, і Росія не змогла б ефективно захистити білоруську територію, якби конфлікт перекинувся на неї. Саме тому, за його словами, вступ Білорусі в прямі бойові дії на боці Росії «неприйнятний» і приніс би більше шкоди, ніж користі. Він підкреслив, що білоруські солдати «не хочуть бути м’ясом у чужій війні».

Водночас Лукашенко висловив упевненість, що військового вирішення конфлікту немає і що «світло в кінці тунелю» може з’явитися вже в 2026 році. Він говорив про необхідність компромісів з обох сторін і про те, що три слов’янські народи — російський, український і білоруський — зрештою разом розхльобуватимуть наслідки. Такі формулювання пролунали несподівано м’яко на тлі попередніх років.

Чому риторика змінюється: прагматизм виживання

Зміни в позиції Лукашенка щодо України пояснюються кількома взаємопов’язаними чинниками. По-перше, суто військова реальність: рівнинна територія Білорусі вкрай вразлива для ударів дронів і ракет, які Україна вже успішно застосовує проти російських об’єктів. Пряме вступання у війну розтягнуло б лінію фронту на сотні кілометрів і поставило б під удар усю країну.

По-друге, внутрішні настрої. Білоруське суспільство значною мірою втомилося від мілітаризації та економічного тиску санкцій. Армія та силові структури не виявляють ентузіазму щодо участі в чужому конфлікті. Лукашенко, досвідчений політик, чутливо вловлює ці сигнали.

По-третє, економічна залежність від Росії досягла межі. Подальше затягування війни посилює ізоляцію Білорусі і робить її ще вразливішою до зовнішніх шоків. Сигнали про готовність до діалогу та компромісу можуть бути спробою зберегти простір для маневру, особливо в умовах можливих змін в американській політиці.

Нарешті, особистий стиль Лукашенка завжди поєднував жорсткість із умінням відступати, коли це вигідно. Він уміє говорити прямо й емоційно, але за потреби переходить на більш дипломатичну мову. Поточний розворот виглядає саме таким тактичним кроком.

Гуманітарний та економічний вимір зв’язків

За всіма заявами стоять реальні людські історії. Тисячі сімей по обидва боки кордону розділені війною. Білоруські та українські родичі продовжують спілкуватися, допомагати одне одному і зберігати теплі стосунки, попри офіційну риторику. Багато білорусів, особливо в прикордонних районах, добре розуміють українську мову та культуру, що робить будь-які розмови про «братські народи» не просто політичною формулою, а живою реальністю.

Економічно конфлікт сильно вдарив по Білорусі. Транзитні потоки змінилися, частина підприємств втратила український ринок, а санкції обмежили доступ до технологій і кредитів. Водночас російська економіка частково компенсувала втрати через нові схеми співпраці. Лукашенко постійно підкреслює, що Білорусь не хоче бути «м’ясним фаршем» у чужій війні саме тому, що добре розуміє ціну такої участі для своєї країни та людей.

Що далі: простір для маневру чи нова залежність

Майбутнє позиції Лукашенка щодо України залежатиме від розвитку бойових дій та зовнішньополітичної кон’юнктури. Якщо конфлікт справді рухається до переговорного формату, Мінськ може знову спробувати запропонувати себе як майданчик або посередника — як це було в 2014–2015 роках. Такий сценарій дозволив би білоруському лідерові повернути собі роль регіонального гравця і трохи послабити тиск із боку Москви.

Якщо ж бойові дії затягнуться, Лукашенко, найімовірніше, продовжить балансувати: зберігати союз із Росією на рівні заяв і обмеженої допомоги, але жорстко обмежувати пряме залучення Білорусі до бойових дій. Головний пріоритет для нього залишається незмінним — збереження влади та стабільності всередині країни в умовах, коли будь-який неправильний крок може призвести до катастрофічних наслідків.

В інтерв’ю Al Arabiya він прямо сказав, що три слов’янські народи зрештою разом вирішуватимуть, як жити далі після закінчення конфлікту. Ця фраза, можливо, найкраще відображає його довгострокове бачення: незалежно від поточних розбіжностей, географія та історія прирікають Білорусь, Росію та Україну на сусідство і необхідність якось домовлятися.

Лукашенко про Україну — це не лише хроніка заяв одного політика. Це історія про те, як маленький за європейськими мірками гравець намагається вижити між двома набагато потужнішими силами, зберігаючи при цьому власне обличчя та мінімальний простір для самостійних рішень. Майбутнє покаже, наскільки успішною виявиться ця стратегія.