Дружина Ващука Маргарита Сичкар: шлях рестораторки, матері та письменниці

Маргарита Сичкар, відома широкій публіці насамперед як дружина футболіста Владислава Ващука, давно стала самостійною й багатогранною постаттю українського громадського життя. Вона стояла у витоках сучасної ресторанної культури Києва, відкриваючи заклади, які змінювали уявлення про їжу та атмосферу, виховала трьох дітей і після серйозних особистих втрат перевинаходила себе як авторка книг, продюсерка та засновниця благодійного проєкту. Її історія — це не просто додаток до гучного імені спортсмена, а самостійна розповідь про силу, адаптацію та вміння перетворювати удари долі на нові сенси.

У 2025 році, коли російський ударний дрон пошкодив її будинок у Гостомелі, Маргарита знову опинилася в центрі уваги. Але за кадром залишилося довге життя: від дитинства у Владивостоці та перших шлюбів до створення культових ресторанів і роботи над фондом іппотерапії. Сьогодні вона продовжує ділитися досвідом через книги та освітні проєкти, показуючи, що вік і обставини — не вирок, а матеріал для наступного розділу.

Її шлях особливо цінний для тих, хто шукає приклади справжньої трансформації: від бізнес-леді 90-х, яка будувала приватні заклади в щойно незалежній країні, до жінки, яка в зрілому віці пише про щастя, навчає інших і зберігає оптимізм навіть після війни та особистих втрат. Це історія про внутрішню опору, яку неможливо відібрати.

Дитинство та перші кроки: від Владивостока до київських інститутів

Маргарита народилася 24 квітня 1968 року у Владивостоці в родині військового та інженера. Часті переїзди привчили її до дисципліни та вміння швидко адаптуватися до нового середовища. У шість років вона зіткнулася з першим серйозним уроком несправедливості — ситуація, коли близька людина не стала на її бік, назавжди запам’яталася і сформувала характер. Згодом родина переїхала до Молдови, а в студентські роки Маргарита опинилася в Києві.

У Київському національному торговельно-економічному університеті вона здобула спеціальність інженера-технолога громадського харчування. Навчання не просто дало професію — воно розбудило справжню пристрасть до ресторанної справи. Декан інституту та атмосфера тих років показали їй, що їжа може бути не лише про калорії, а про емоції, спілкування та створення простору. Паралельно Маргарита займалася волейболом у спортивній школі, що також загартувало характер: тренер навчав не скаржитися та йти до мети попри все.

У 18 років вона вийшла заміж уперше. Шлюб тривав п’ять років, народилася донька Євгенія. Чоловік поїхав до Америки, і Маргарита залишилася сама з дитиною. Цей досвід навчив її розраховувати лише на себе і не боятися починати заново. Вже тоді вона зрозуміла: життя не закінчується на розчаруваннях — воно просто змінює напрямок.

Ресторанна революція 90-х: «Пантагрюель» і народження нової культури Києва

На початку 90-х, коли Україна тільки-но здобувала незалежність, приватний ресторанний бізнес був справжнім піонерством. Маргарита увійшла в цю хвилю однією з перших. Вона працювала директоркою, а потім стала партнеркою легендарного «Пантагрюеля» біля Золотих воріт — закладу, який швидко перетворився на культове місце. Тут відновлювали старий фонтан, облаштовували літню терасу і навіть встановили пам’ятник коту Пантелеймону, який з часом обріс міськими легендами і став справжньою визначною пам’яткою.

«Пантагрюель» був частиною мережі «Козирна карта». Маргарита десять років стояла у її витоків разом із партнерами. Вона особисто продумувала інтер’єри, атмосферу, підхід до гостей. На відміну від радянських їдалень, ці заклади пропонували не просто їжу, а ціле переживання: красиву подачу, живу музику, відчуття свята посеред звичайного дня. Згодом відкрилися «Тампопо» в центрі Києва, «Pleasure Cafe» та «Комунальна квартира» — кожне зі своїм характером і історією.

У 1997 році вона запустила проєкт у Москві — ресторан «Гетьман». Це був сміливий крок для жінки в той час. Ресторанний бізнес вимагав не лише смаку, а й жорсткості, вміння домовлятися та витримувати тиск. Маргарита справлялася. Її заклади ставали точками тяжіння для київської еліти, творчих людей і просто тих, хто хотів жити красиво в новій країні.

Інформація про ключові проєкти базується на матеріалах obozrevatel.com та архівних публікаціях тих років.

Ці заклади не просто годували — вони формували нову міську культуру. Люди приходили сюди не лише поїсти, а й відчути себе частиною чогось сучасного та вільного. Маргарита вкладала в проєкти душу, і це відчувалося.

Зустріч із Ващуком: цивільний шлюб, діти та спільне життя

З Владиславом Ващуком, легендарним захисником «Динамо» та збірної України, Маргарита познайомилася у своєму ресторанному середовищі. Між ними спалахнула справжня пристрасть. Вони прожили разом близько дванадцяти років — спочатку в цивільному шлюбі, потім офіційно. Для неї це був період реалізації мрії про велику родину.

У 35 років народився син Віталій, у 40 — донька Василиса. Маргарита завжди хотіла трьох дітей і здійснила цю мрію. Діти росли в атмосфері любові та творчості. Ващук підтримував її ресторанні проєкти, а вона створювала затишок і стабільність. Родина жила в великому будинку, діти бачили, як мама будує бізнес і при цьому залишається емоційно доступною.

У старих інтерв’ю Маргарита підкреслювала: головне в таких стосунках — довіра. Вони разом переживали злети його футбольної кар’єри та її бізнес-успіхи. Діти стали найціннішим, що залишилося після всіх наступних подій. Навіть після розставання батьки зберегли можливість спілкуватися заради них.

Розлучення 2012 року та перезавантаження життя

Після дванадцяти років спільного життя пара розлучилася. Для Маргарити це стало важким, але важливим етапом. За її словами, нерухомість і частина бізнесу виявилися оформленими на чоловіка, і після розлучення вона залишилася без звичної матеріальної основи. Вона не приховувала образи, але з часом змогла пробачити та відпустити.

Розлучення навчило її головному: не можна будувати життя лише навколо іншої людини, навіть якщо дуже любиш. У 45 років Маргарита влаштувала гучну вечірку на честь дня народження — з сукнею від відомого дизайнера, 200 гостями та подарунками на користь благодійності. Колишній чоловік не прийшов, щоб не створювати ніяковості. Вона обрала шлях не ворожнечі, а власного розвитку.

У цей період вона коротко спробувала нові стосунки, але швидко зрозуміла: зараз їй потрібен час на себе. Діти — Віталій і Василиса — вже підростали, старша донька Євгенія жила своїм життям. Маргарита почала активно писати, викладати та запускати соціальні проєкти. Біль трансформувалася в енергію творення.

Нова професія: книги, школа щастя та фонд «Камелія»

Після сорока Маргарита серйозно зайнялася письменництвом. Вона випустила кілька книг у жанрі нон-фікшн: «Щоденник рестораторки», «Життя без паніки», «Щоденник успішної жінки» та інші роботи про щастя, дітей і особисту ефективність. Згодом їх стало сім. Читачі цінують у них не абстрактні поради, а живий досвід жінки, яка пройшла через бізнес, материнство, розлучення та війну.

Вона заснувала «Школу щасливого життя», проводить консультації з написання книг і виступає як бізнес-тренерка. В останні роки стала почесною професоркою в інституті готельно-ресторанного бізнесу, передаючи досвід новому поколінню. Її підхід простий і глибокий водночас: мрії мають змінювати світ на краще, а «неможливо» — це просто етап перед справжнім проривом.

Наймасштабнішим проєктом став благодійний фонд іппотерапії «Камелія» — дитячий еко-реабілітаційний центр, де коні допомагають дітям з особливостями розвитку. Маргарита мріяла про нього багато років. Проєкт задумувався як перший у своєму роді, модель, яка могла б працювати й після неї, як фонд Нобеля. Незважаючи на всі труднощі, вона продовжує в нього вірити та вкладати сили.

Її здатність відроджуватися після втрат, ніби фенікс, стала справжнім прикладом для тих, хто вважає, що друга половина життя — це лише про спогади.

Війна, Гостомель і удар 2025 року: випробування на міцність

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Маргарита з дітьми та мамою ховалася в підвалі будинку в Гостомелі. Там же перші дні перебував і Владислав Ващук — згодом він добровільно вступив до бригади наступу «Буревій» Національної гвардії України. Родина пережила окупацію та обстріли разом із тисячами інших жителів Київщини.

У ніч на 8 серпня 2025 року російський «Шахед» вибухнув буквально поруч із її будинком. Вибухова хвиля вибила вікна, пошкодила автомобіль, перетворила двір на руїни та винесла двері підвалу, де ховалися люди. Маргарита показала наслідки в ефірах і соцмережах — без зайвої драми, але чесно. Уламки дрона валялися у дворі, працівники ДСНС збирали небезпечні фрагменти.

Це стало черговим важким ударом. Але вона знову обрала не відчай, а дію. Будинок можна відновити, а от внутрішня опора і зв’язок з дітьми — речі, які війна не відібрала. Багато українців упізнали в її історії свою власну: втрата житла, страх, але й неймовірна здатність продовжувати жити та планувати майбутнє.

Діти, онуки та погляди на життя сьогодні

Сьогодні в Маргарити троє дорослих дітей і дві онучки. Євгенія — від першого шлюбу, Віталій і Василиса — від шлюбу з Ващуком. Діти виросли самостійними, з власними інтересами: Василиса захоплюється кіньми і активно долучається до проєкту «Камелія», Віталій проявляє здібності до бізнесу та спорту. Маргарита пишається тим, що не нав’язувала їм своє життя, а показувала приклад.

Вона часто говорить про «кола людей»: близьке коло безумовної любові, коло тих, у кого можна навчатися, і коло впливу на світ. Сама вона намагається залишатися в останньому — через книги, викладання та благодійність. В особистому житті зараз вона відкрита до ідеї гостьового шлюбу — форми стосунків, де кожен зберігає свободу і простір, але при цьому залишається близьким.

Головний урок, який вона винесла за майже шістдесят років: щастя — це не кінцева точка, а навичка, яку можна і потрібно розвивати щодня, попри все.

Маргарита Сичкар продовжує писати, навчати та мріяти про великий реабілітаційний центр. Її ресторани вже стали історією, але історія, яку вона пише зараз, ще далека від фінальної сторінки. Для багатьох українців, особливо жінок, її приклад — доказ, що можна втратити майже все і все одно залишатися собою: яскравою, діяльною та повною ідей.

Розмова про таких жінок ніколи не закінчується на одній статті — вона продовжується в кожному новому проєкті, книзі та усмішці її дітей.